(тримає в руці зелене яблуко)
вже Я не вдався уродою в Паріса, та й підтоптаний 34 літа прожив на світі. Знак мого роду яблу ко зелене у юності віддав я Юноні, щойно скінчив науку. 18 літ служив я Вітчизні в образі ясновель-можного канцлера Яна Замойського, свого кревного, що замінив мені вітця. Не скористав я з того нічого тратив свої гроші, і статки мої поволі тануть. Об'їз-див з послами і Рим, і Крим, і Волощину, і Швецію, і Англію, і Австрію, беріг державні таємниці, трудився вдень і вночі, і чи хтось се оцінив? Чи став я на крок ближче до влади? Ні. Пожичав я зелене ябко Афіні, щоби помогла мені у битвах по обороні Речі Посполи-тої, споряджав своїм коштом військо, орудував з ним разом мечем, хоч тягнуло мене більше до науки. Спро-тивилося мені, що в нас багато є таких, що збагатилися на статках Вітчизни і посади високі зайняли, а самі ні гроша на її оборону не дали. Ще кажуть: « А що мені ваша держава дала? Те, що ми самі взяли, то наше.» Те, що вкрали, ото ваше, а Вітчизну йдуть рятувати, бо то наша мати, самі голі й босі. І не питаються, дала вона їм що чи не дала. Ви знаєте і перших, і других. Першим завидите, а других вважаєте дурними і сміє-теся з них. Смутно мені від цього всього. Вернувся я в любий моєму серцю Добромиль, щоби пожити хоч трохи собі на втіху серед своїх людей, звити гніздо для своєї родини. Тож вирішив я сього разу віддати зелене ябко своїй княгині, що не відхилила моєї руки, а про-стягнула назустріч свою білу рученьку волоцюзі, що вже й забув рідну русинську мову і лице своєї матері Руси. Тішуся безмірно, що тесть мій з найславнішо-го роду Острозьких, на котрих тримається Русь і Річ Посполита.
Входить Єлизавета Гербуртова. Обоє кланя-ються одне одному. Єлизавета бере яблуко з рук Гербурта.
Єлизавета
Вітаю тебе, мій муже, і красно дякую за яблучко, що з раю покотилось і впало в міцні долоні лицарів з Моравії. Се яблуко тому й не стало яблуком розбрату, що побувало в руках Влади і Сили, а тепер належить Коханню. Не стало воно і яблуком спокуси для тво-го роду, що вірно служив новій Вітчизні, пустивши коріння в цю землю.
Гербурт
Любо мені слухати твою мудру мову, моя дорога дружино і господине мого серця. Твоя краса йде в парі з розумом, тож я уже бачу, як вечорами ми читаємо разом Платона і Вергілія.
Єлизавета
І молимось також. З цього нижнього замку видно замок високий. У моєму краю нема й іншу твердиню таких гір. Як же напевно далеко звідти видно!
Гербурт
Ми поїдемо туди, моє серце, коли тільки забажа-єш. І ти не тільки побачиш наші землі, а й орлів, що лі-тають над замком. Люди кажуть, що кождий Гербурт після смерті стає орлом, і як тільки хтось з нащадків уб'є сього птаха, то рід згине. То все казка, моя пташ-ко, не бійся. Правда, часом разять наших орлів стріли збиточного Купідона, але то стріли життя, а не смерті.
Єлизавета
Чую, що моя прихильність до орлів зростає. А хто літає над тією другою горою?
Гербурт
Як Певно, янголи. У світі мусить бути рівновага на одній горі будують замок, то на іншій монастир. Просили мене ченці православні, щоб дозволив я їм там оселитись, бо мусили втікати з Мадярщини. То я їм позволив, бо то божі люди. Чом би ангелам не літати над цією горою?
Єлизавета
Ми поможемо їм збудувати монастир, правда?
Гербурт
Так, моя найясніша пані. Ми з тобою чимало мо-жемо зробити удвох з Божою поміччю і з тими людь-ми, з якими тобі настав час познайомитися. Бо вони прийшли нас привітати, а заодно придивитися чи з нас добра пара. Бо як ми голова, то вони тіло, що її три-має. І прийшли вони з тим, що цінують понад усе, що є джерелом їхнього багатства і разом з тим нещастя.
Єлизавета
Нещастя?
Гербурт
Йов був багатий, але стратив усе, чим дорожив. А Діоген нічого не мав. Тільки просив не заступати йому сонця, бо воно єдине зігрівало його утле тіло. Се було його нещастям промінчика. не мати доступу до сонячного
Єлизавета
А що є твоїм нещастям, мій муже?
Гербурт
Та я вже й не знаю направду. Тобто ще не знаю, бо досі залежав від ласки своїх вельможних покровите-лів, тому втратити її було би моїм нещастям. Але зараз все буде по-новому. Я перегорнув сю сторінку.
Єлизавета
Так і у мене, але на сторінці жінки написано одне й те ж, то перегортай не перегортай нічого не зміниться. Дочка, наречена, дружина, мати, вдова.
Гербурт
Дивно чути сі слова від княгині, що здобула добру освіту і в домі свого отця не мала ні в чому відмови.
Єлизавета
Але ж не могла вчитися в університеті й не могла укладати угоди з послами інших держав, та й вести військо за собою теж не могла.
Гербурт (сміється)
А якби ти стала королевою, то професори самі би тебе вчили, і могла би ти усе!
Входять представники громад маєтності Гербуртів - Русин і Русинка, Єврейський купець та Вірменський майстер.
Русин
Споконвіку жили ми на сій землі і нічого вартні-шого за неї не знаємо. Кланяємось молодому князеві, що вполював куницю красну дівицю, кланяємось княгині, що тримає три кути в хаті, і знає, скільки солі треба всипати до страви. Бо як мало покладе чи забагато сварка буде. Але до чужих справ ми не мішаємося наше діло принести сіль. (кладе перед Гербуртами сіль у торбі)
Гербурт
А чи не забагато солі приніс ти, брате Русине?
Русин
Було би більше, якби ти, пане, не віддав нашу сіль чужим. Ми самі вміємо варити її несогірше.
Гербурт
Певно, сіль ся така сама пекуча, як твій язик, брате Русине.
Русинка
(відпихає чоловіка)
Перепрошую, вашмосць, може, солі у бесіді мого чоловіка й забагато, але без солі розум мутніє і не лише в людей, а й у худоби. Бо таки правда чужим ліпше живеться на нашій землі ніж тим, хто від віків поливає її своїм потом і кров'ю.
Гербурт
Так є, правду кажеш, білоголова. Мушу сказати, язик твій теж острий. Не було мене тут довго, але ми се з жоною спробуємо направити, аби ніхто не мав кривди ні ті, хто тут живе від віків, ні ті, хто встиг прирости до цієї землі, пустити в неї коріння.
Русин
Не забудь, жінко, віддати молодим панам те, що принесла. Дари, так би мовити, Церери. Все свіжень-ке й пахуче. А як я вже згадав про Цереру, то про-сив би пана Гербурта відкрити школу, бо мене отець відправив до Кракова штудіювати на три роки, але то недобре, коли сини покидають отчий дім задля чужи-ни. А я волів, аби мої діти тутка в Добромилі вчились і мені помагали.
Русинка
Так-так. Бо вивчиться на чужині, і прилипне там як муха до меду.
(Ставить кошик перед Гербуртами).
Дай вам Боже здоров'я, в любові вік прожити і внуків дочекатися!
Гербурт і Єлизавета:
Дай Боже й вам!
Русин і Русинка виходять. Наперед виступає Єврейський купець.
Єврейський купець
Шалом! Любо нам видіти молодого господаря і молоду господиню, що починають вити гніздо у слав-ному Добромилі, а яке гніздо без пташат обходиться? Жиємо опліч з Гербуртами кількасот літ, і добре жи-ємо. Прихистила нас ся земля, і хоч по-різному бува-ло, не довелося нам втікати ні від кого, опріч татар і турків. Торгівля любить мир і спокій. Є вони край процвітає, купці з усього світу до нас безборонно при-їжджають, а ми до них. Прийшли ми за нашим звича-єм до нового володаря добромильського Гербурта, аби нагадати, що наш люд жидівський, як і русини, вірме-ни, німці, поляки, хоче в мирі і спокої жити і зберегти свої гнізда цілими. Прийшли ми з тим, що хоч і мале, але від того, що здобуте тяжким трудом, ціниться най-більше. Перше се перець і шафран, сі коштовні за-морські приправи, що ошляхетнюють страву. Друге коралі, які добувають з дна моря тяжким трудом, і які ошляхетнюють жіночу вроду і додають їй здоров'я. І трете то не товар, не продається, але тим не менше цінується на світі, бо додає чоловіку шляхетності. Що ж то таке третє, чи знають вашмосці?
Гербурт
Є чимало таких речей на світі, але, певно, у вашого народу своє розуміння. Скажи нам!
Єврейський купець
Ce мудрість нашого народу, що може стати в пригоді кожному чоловіку і кожній жінці. Якщо панство дозволить, розповім одну байку.
Єлизавета
Я залюбки послухаю байку!
Єврейський купець
Як настала ніч, чоловік узяв свічку, таку малень-ку й тоненьку, як пальчик нашої княгині, і став з нею підійматися на високу вежу. «Куди ти мене несеш, го-сподарю?» спитала свічка. «А щоб ти освітила шлях кораблям, котрі пливуть по морі.» «Та що ти таке ка-жеш? Мій вогник слабий і маленький, він і твою комір-ку не освітить.» «Світи, як можеш і як умієш, свічко, я не прошу у тебе багато», попросив її господар. Коли вони піднялись на сам верх вежі, чоловік запалив від свічки лампу, теж не дуже велику, яка була обставлена дзеркалами, і враз засіяло таке велике світло, що всі кораблі, що пливли на той час до рідної гавані, змог-ли щасливо повернутися. Така от притча. Навіть одна добра справа, яку зробить один чоловік, може стати прикладом для інших.
Гербурт
А хто я для люду добромильського, брате? Свіча, лампа чи дзеркало?
Єврейський купець
Ким ти себе вважаєш, тим і є. Кождий світить по змозі.
(кладе дари і виходить)
За ним приходить Вірменський майстер
Вірменський майстер
Шана господарю і господині! Вірменська громада відрядила мене, недостойного слугу Вулкана і Меркурія, з дарами, що я їх виготовив у своїй робітні. Обрали мене серед інших, бо я однією рукою лию золото, а іншою кую залізо...
Гербурт
То ти, певно, викував Фортуні руки, брате. Чи добре вона тобі заплатила за роботу?
Вірменський майстер
То не я, то Вулкан або по-грецьки Гефест, зробив, найясніший пане. Але мушу похвалитися своїм наро-дом. Сам Лев Данилович уподобав наші мечі й поміг нам облаштуватися в Добромилі, а жона його Констан-ція наші золоті перстені, ковтки і браслети. Прислала мене громада, аби наш новий господар упевнився, що ремесло наше не підупало і що наш товар купують ті, хто може собі його дозволити.
Гербурт
А що тобі миліше залізо чи золото, майстре?
Вірменський майстер
Те, з чим працюю зараз, те й наймиліше. Любе мені золото, любе і залізо. Аби ніхто не перешкоджав моїй роботі й не намагався вивідати наші секрети, що передаються від отця до сина.
Гербурт
Ти правду кажеш. А як не буде сина?
Вірменський майстер
Як не буде сина, передам зятеві.
Гербурт
А як і зятя не буде?
Вірменський майстер
Ми розсіяні по світі, і нас небагато, тому кожна сирітка знаходить собі маму і тата.
Єлизавета
Добре було б, якби сиротами нашими опікувався не лише Господь, а й люди. Мудрий твій народ, май-стре, певно, ти теж знаєш якусь байку. Ми б залюбки послухали.
Майстер
Знаю я байку про силу. Чув я її від свого вітця, а він від свого.
Гербурт
То розкажи нам, прошу.
Майстер
Був собі оден король і замислив він збудувати ве-личний палац. Якось поїхав він на будову і залюбу-вався роботою одного майстра. Той легко складав ка-міння, таке велике, що інші удвох не могли підняти, і при цьому робив се радо, ще й співав. Щось тут не те, подумав король, і велів приставити його до ще тяжчої роботи. А коли побачив, що той легко впорався з ве-ликою колоною, підняв її на постамент, то спитав: «Ти, певно, багато їси, чоловіче, в тому твоя сила?» Май-стер показав йому свій скромний обід, що складався з хліба і часнику.» А може ти знаєш якісь чари?» припустив король. «Я християнин, мій володарю, і до чар не вдаюся. Просто я щасливий, а де щастя, там і
сила». Король подумав, що чоловік такого низького стану щасливий, а він, король, не пам'ятає, коли почував себе щасливим. «А що тебе робить щасли-вим?» спитав він. «Не знаю, я про те не думав ніко-ли.» Король захотів подивитися, як він живе, і пішов додому. Жив майстер у бідній хатині з жінкою і дити-ною. Вони теж виглядали щасливими. Жінка подала мужу своєму води, аби він умився, чисту сорочку, аби він вбрався, подала скромну вечерю. Привітно стріла короля, а коли всі повечеряли, майстер взяв на колі-на дитину, а дружина ніжно щебетала до нього. «Що робить тебе щасливою?» спитав король. «Любов,-мовила вона. Любов наше спасіння і втіха. Я лю-блю чоловіка, а він мене». Король сам уже це побачив. Він ніколи не зустрічав такої ніжної люблячої жінки. Вгадайте, що сталося далі?
Єлизавета
Король повернувся додому і змінив своє життя без любові на інше з любов'ю.
Гербурт
Не так легко, моя голубко, прозріти, а ще тяжче навчитися любити тому, хто сам ніколи не любив.
Майстер
Твоя правда, вашмосць. Король повернувся додо-му, а вночі його слуги увірвалися в хатину щасливих людей, забрали жінку з дитям і відвезли в палац, бо король захотів, аби ця незвичайна жінка зробила його щасливим. Та хіба нещаслива жінка, а нею вона враз стала, могла подарувати комусь щастя без любові? А бідний каменяр прийшов на роботу і навіть найменшо-го каменя не міг підняти, бо втратив свою силу.
Єлизавета
Ох, яка сумна твоя байка!
Майстер
Хай пані не засмучується, а приміряє хоч один з перстеників, як не підійде на пальчик, то я піджену його за розміром.
(кланяється і виходить)
Єлизавета
З усіх дарів, що ми з тобою отримали, найліпшими виявилися саме ті, яких не можна ні купити, ні про-дати. Щасливі ми, що живемо серед такого мудрого люду.
Гербурт
1 хоч зісватали нас, моє серце, задля взаємної ви-годи родів наших, гадаю, ми зуміємо полюбити одне одного.
(кланяється Єлизаветі, а вона йому)
Танцюють.
Після закінчення танцю обоє виходять.
Помічники виносять дарунки, забирають таблички.