Містер Рай
Містер Рай: Ні. Ні, вже занадто пізно. Я занадто старий. Смерть це єдине, що здатне врятувати мою репутацію. Повертайся до вчителів і занять, дівчинко. Все на світі добігає кінця, навіть запас пороху. Коли люди нарешті втомляться вбивати один одного, вони знову почнуть шукати під зламаними ніжками столиків палітурки забутих віршів. До того часу Джонатан Джонс уже звільнить місце під сонцем. Вона знову мирно засяє в синьому і ясному небі. Вітер гратиме з травою на вершинах пагорбів. Діти будуть бавитись у піску на пляжах, у ласкавих і щасливих промінцях. Світ стане привітним, спокійним і юним, і життя його з нового дня почнеться заново. І тоді всі ті милі і ніжні голоси, до яких ми вміли прислухатись раніше, знову можна буде почути. Ти почуєш, як співає вітер у кронах, як стукає дощ по даху і як лунають пісні давно забутих поетів. Гармати колись відгуркотять, знищуючи і знищуючись. Але ці голоси, ці скромні пісні, якими б тихими і незначними вони не чулись, будуть лунати вічно. Вони можуть стихнути, загубитись. Але затемнення мине, і вони знову будуть світити для нас. Адже життя рухається вгору, а смерть на спад. І треба бути останнім дурнем і сліпим, щоб не второпати, що результат це і є найбільший зліт! Результат це не смерть, моя люба, а життя. Життя. Життя! Вони ніколи його не витравлять і не знищать, я обіцяю! Скільки б не стріляли з гармат, скільки б не руйнували. Ми і далі будемо співати. Коли-небудь все земне повітря наповниться нашим співом.
Зовні сигналить автомобіль.